категорії: блоґ-запис

Троє

     Ти завжди був моїм. Ти наливав мені терпкого чаю із заварника і наказував пити його, коли я хворіла. А у моменти смутку ти розважав мене тим, що міряв свого носа до мого – у профіль. Ще ти любив міряти довжину наших пальців – мовляв, у кого довші. Довші були у мене і ти жартував, що, напевно, мені довелося не один рік брати уроки фортепіано, аби досягти таких результатів. Я сміялася і цілувала тебе. Ти жартома відвертався і вкотре повтроював запитання про піаніно. Нам було весело і здавалося, що більшого щастя ніколи не буває. 
     Втім, ми бували й серйозними. Такими ми були коли вели перемовини про нашу першу квартиру. Агентом з нерухомості була прискіплива жіночка і здавалося, що це не ми у неї, а вона у нас щось купує. Вона часто поправляла свої окуляри і таким чином хотіла здатися серйознішою і старшою, ніж насправді була. Ми потайки посміхалися, але при ній були задумленими і насупленими, адже це насправді ми мали купувати у неї квартиру, а не вона у нас. Жіночка щось дуже довго шукала у своїй валізці, потім довго заповнювала якісь бланки і зрештою простягла їх нам на підпис. От тоді ми вже забули про обіцянки бути серйозними і посміхнулися. Наші підпис стояв під документами для нашої першої спільної квартири. І, о диво, жінка-агент теж посміхнулася, зняла окуляри і просто сказала: «Нехай вам тут щастить!» Тоді ми одночасно переглянулися мовляв запитуючи один в одного щось і також одночасно розтягли свої губи у посмішці. 
     За роки життя разом ми і справді навчилися робити деякі речі одночасно. Разом думаємо про ті ж речі, говоримо ті ж слова водночас і навіть телефонуємо один одному в той самий час і потім довго сваримося чому телефон показував, що занято. Зрозуміти наш зв’язок і справді просто неможливо. Думаю, над цим варто попрацювати не одному поколінню вчених. 
    Але тепер ми не можемо бути вдвох… Ми просто приречені. Адже ось уже як кілька місяців я знаю, що скоро до нас приєднається той, третій, ім’я, як і стать, якого я поки що не знаю. Впевнена, що він також буде смішний, як ти і деколи серйозний, як я. Поки я не знаю який у нього буде ніс чи якого розміру він матиме пальці. Але що я знаю напевне – це те, що зараз я піду і скажу тобі цю новину і ти обов’язково шаленітимеш після моїх слів. Втім, я також знаю, що після моїх слів ти також вже ніколи не будеш лише моїм. І щонайдивніше – мене це зовсім не засмучує!